Розмова з онукою

із циклу «Життєві спогади»

— Бабусю, ти прожила тривале життя (77 років. – Є.С.), чи зробила Ти щось доброго у житті, чи будуть Тебе за це пам’ятати люди?

— Так, онучко Софіє (20 років. – Є.С.), працювала чесно, наполегливо, часом понад сили, старалась робити добро. Чи вдавалось це мені? Люди розсудять. Слухай:

«З висоти свого 77-річчя хочеться згадати про свою лепту у творенні чогось доброго. Бо інакше як без цього? Людина жила, працювала, мала якісь заслуги. Забути все це вважаю несправедливим. Добро має проростати в нову якість, що є запорукою людського поступу.

Моєю доброю справою є активна участь у національному відродженні 90-х років ХХ ст. Жила я тоді у Кам’янці-Подільському, займала, як на мене, досить високу посаду (викладач вишу, декан факультету). Тому до мене звертались студенти, громадяни Кам’янця, яким була небайдужа доля країни, її майбутнє.

Все почалося з Івана Огієнка (ректор Кам’янець-Подільського державного університету з 1918 по 1920 рр., згодом міністр освіти уряду УНР, міністр ісповідань та Головноуповноважений уряду УНР – 1919-1920 рр.). З легкої руки Мирослава Мошака (діяч і засновник Подільського братства у Кам’янці) мені на одну ніч дісталася взята з архіву книга «Записки Кам’янець-Подільського університету», де була вміщена стаття про невідому мені досі особу Івана Огієнка. У радянські часи його ім’я було під забороною і мало клеймо «петлюрівського підсобника». У листопаді 1990 року з доповіддю про Івана Огієнка як визначного освітянина я виступила на Хмельницькій обласній конференції Товариства «Родовід» (згодом Товариство української мови).

Мій виступ другого дня транслювався по обласному радіо (завдяки журналісту Сергію Висоцькому). І пішло-поїхало… Зав’язалися мої стосунки з хмельницькою «Просвітою» (незмінний керівник п. Зоя Діденко). Не без неї я згодом очолила (і створила) Кам’янець-Подільську «Просвіту». Це були нелегкі часи. Зазомбоване вчительство не горіло бажанням створювати просвітянські осередки, треба було їх особистою просьбою «затягати» на засідання міського лекторію з проблем культурного відродження.

Настав жовтень 1990 року. Рік голосування студентів в Києві на граніті. Мої студенти (з моєї лекції) влилися в загальноміську маніфестацію на їх підтримку. Про цю подію я згадую досі з гордістю. Не забороняла їм, не закривала двері (як це робила інша деканесса вишу). Згодом у мене була розмова з проректором з цього приводу. Зміст її приблизно був такий: «Євгеніє Іванівно, у Вас великий авторитет серед студентів, усовістіть їх, хай «не бунтують, інакше їх відрахують». Пам’ятаю, найактивнішим з них був студент Володя Нитка (жаль, що він пропав з мого обрію…). Не знаю, з якого дива, звідки в мене проявилась ця сміливість, я випалила: «Якщо відрахують, пізніше – поновлять». Але все обійшлося. Нікого не відрахували, але на мене поклали «косий погляд»…

1 грудня 1993 року до мене в деканат приїхала делегація КУНУ (Г. Сіренко, В. Керзюк). Мене, по суті, «зобов’язали» (як національно заангажовану особу) стати членом КУНУ, яку створила й очолила славетна п. Слава Стецько. Я написала заяву про вступ. Я не могла інакше; хоча б пам’яті мого стрия Євстахія Товстяка, полеглого як член ОУН-УПА. І це стало для мене справжнім вироком. Почалося пряме гоніння на мене, що проявилося бойкотуванням моєї кандидатури на пост кандидата у депутати Верховної Ради 1994 р., згодом – у сумних подіях червня 1995 року…

Паралельно з політичною діяльністю розгорнулась моя боротьба за повернення в інформаційний простір і увічнення пам’яті Івана Огієнка – першого ректора Кам’янець-Подільського державного українського університету, фундатором і засновником якого він був (1918-1920 рр.), згодом міністр освіти в уряді УНР (1919 р.), визначний національний діяч. 1992 року (до 110-річчя від дня народження) заходами філологічного факультету Кам’янець-Подільського педінституту (ще тоді така була назва) була проведена Всеукраїнська науково-практична конференція «Духовна та науково-педагогічна діяльність Івана Огієнка (1882-1972 рр.) в контексті українського національного відродження». Цей захід розцінювався, як торжество національної ідеї. Це був фурор. Провалилися спроби викладачів-ретроградів і сталіністів (Ю. Тарасов, І. Гнатенко, Л. Баженов та ін.), які бойкотували її проведення. Але грудневий референдум 1991 року розставив все на свої місця.

Подібна Огієнківська конференція була проведена у Львові (травень 1992) на базі Львівського університету. Там було ухвалено рішення про створення Всеукраїнського Товариства Івана Огієнка, яке я й очолила (1992-2014 рр.). Заходами Товариства проводилися Огієнківські читання, наукові конференції. 15 липня 1993 року в Міністерстві юстиції України Товариство було зареєстроване (Наказ свідоцтва 476).

Вінцем діяльності Товариства стало перетворення Кам’янець-Подільського педагогічного інституту в Кам’янець-Подільський педагогічний університет (згодом національний університет), присвоєння університету (після важких баталій) імені Івана Огієнка (2008 р.), створення в університеті Центру огієнкознавства (організував видання щорічних збірників «Іван Огієнко і сучасна наука і освіта»).

Як можна оминути (чи забути?) в цьому аспекті слова професора-історика Віктора Прокопчука: «У Кам’янці-Подільському її знання, природжений талант, потужна експресія й організаторські здібності зазнали подальшого розвитку й реалізації. Історична необхідність – час боротьби за незалежність, розбудову суверенної української держави – визначили її роль промотора раніш окреслених подій, а життя і творчість Івана Огієнка, повернення його імені і спадщини в Україну стали зброєю з допомогою якої вона невпинно дробила зашлакований менталітет опонентів, формувала національний світогляд і патріотичну позицію студентів, викладачів, жителів Хмельниччини та й України» (2009 р.). Дякую за добрі слова, Вікторе Степановичу!

Такою мене, признаюся, що й не зовсім усвідомлювала, сприймали. Нагородою для мене стало присвоєння премії Івана Огієнка (1998 р.). Така премія присуджується з 1995 року Комітетом з присудження премії ім. І. Огієнка, співзасновником якого є Товариство І. Огієнка. Добро відплачується добром… Така логіка життя!».

— Бабусю, чи зустрічалися на твоєму життєвому шляху справжні люди, неординарні особистості?

— Так, мала щастя спілкуватися з прекрасними людьми. Ось послухай:

«Напевне, треба розпочати з найвеличніших. Такою для мене була незабутня п. Слава Стецько (справжнє прізвище й ім’я: Ганна-Євгенія-Ярослава Музика в шлюбі Стецько (чоловік Стецько Ярослав (1912-1986 рр.). Вона створила в 1992 р. після повернення в Україну партію КУН (Конгрес Українських Націоналістів). 1993 року в Києві відбувся велелюдний Перший з’їзд партії. З того часу розпочалася розбудова партії – творення осередків. Один з таких у 1993 р. я й очолила в Кам’янці. 1994 р. Слава Стецько з командою прибули в місто. Через якісь недоробки організаторів поїздки група п. Слави не могла поселитися в готелі. Тоді я запропонувала усім (їх було 4 осіб, п. Слава – 5-та) переночувати в себе. Сергій Житко і Степан Брацюнь спали на перинах у вітальні, п. Сергій Плачинда – в моєму кабінеті, п. Слава з молодою п. Єлькіною - у моїй спальні. Ранком я усім приготувала сніданок (зауважте – це були досить голодні 90-і роки): гречана каша з котлетами, чай, бутерброди. п. Слава сиділа мовчки на кухні і спостерігала за моїми рухами. Згодом, проводячи настановчу бесіду щодо організації її зустрічі з народом у місцевому Будинку культури, сказала: «Дивіться, щоб усе було в порядку. Бачили, як вправно ця жінка (тобто я) орудувала посудом на кухні, щоб все так добре була проведена акція». Отже, вражаючими були її спостережливість і мудрість, повага до людей.

Зустріч у Будинку культури була велелюдною. Промова п. Слави була запальною, просякнутою національно-державницькими ідеями. Вона охоче відповідала на запитання залу. Після виступу була прес-конференція за участі місцевих журналістів. Мене вразило, що на запитання місцевої контр-журналістки, як вона оцінює роботу місцевого осередку КУН, вона відповіла позитивно. Я зрозуміла, що це мені видано аванс довіри. І мені захотілося його виконати. Як могла, так і виконувала (розповсюдження газети «Нація і Держава», участь у націоналістичних конференціях, залучення до осередку нових членів та ін.).

До справжніх людей хочеться залучити й Бориса Кушніра (1920-2019 рр.). Це високо національно свідома людина, відомий освітянин, знавець подільського краю, талановитий письменник. Його зацікавила доля мого чоловіка – Еротея, його нелегке дитинство (разом з матір’ю та бабусею з дідусем з 1945 по 1950 роки перебував на засланні в Архангельській області; і це з 5-річного віку!). Йому він присвятив нарис «Тужила сирітка» у збірці «Світилося в хатинці віконце» (2001 р.). Нарис був опублікований у пресі, мав добрий резонанс.

До мене він мав симпатію як до «націоналістки» (інакше мене не сприймали в Кам’янці). Він став співзасновником осередку КУНУ (і це у 73 роки!), активно підтримував мою кандидатуру на виборах у Верховну Раду 1994-го року, за що піддався наклепам у місцевій газеті «Край Кам’янецький». Честь йому й шана!

Особливу увагу хочеться приділити й відомій п. Ларисі Івшиній (Жаловага). З нею я познайомилась на урочистостях з нагоди 95-річчя Кам’янець-Подільського університету (22 жовтня 2003 року). Вона сиділа в залі в ряду поперед мене. Оглянулася назад – і зустрілася очима зі мною. Я кивком привіталася, як до знайомої. Я її зразу впізнала, вона ж бо стала дружиною самого Євгена Марчука (недавно бачила її інтерв’ю на одному з телеканалів, де вона розповідала про себе), є редактором загальноукраїнської газети «День». І ось мене викликають на сцену для одержання нагороди – Подяки Президента за активну участь у державотворенні. Сівши на місце, я знову побачила її усміхнене привітання.

Ввечері, під час бенкету, на очах всіх працівників і гостей університету, вона підходить до мене, вітається – і почалася приємна розмова. Я їй розказала, що бачила її інтерв’ю (де була згадка про нелегкий шлях до кар’єри, без батьківство), що мій син Олег знайомий з сином Євгена Марчука (Є. Марчука, до речі, підтримувала п. Слава Стецько на пост президента України – мудра була жінка! На жаль, українського де Голля не вийшло!). Створилася суперпозитивна комунікація! І, на щастя, продовжувалася до 2014 року (року мого виходу на пенсію, року, коли обірвалися мої стосунки з «цивілізованим» світом). Через хмельницького кореспондента газети «День» Михайла Василевського почалося моє співробітництво з газетою «День» (зрозуміло, з благословення п. Лариси!). На сторінках газети публікувалися мої наукові статті (про С. Єфремова, Марка Вовчка, Т. Шевченка, Б.-І. Антонича, численні статті відгуки на актуальні проблеми дня та ін.). Всі ці матеріали передані мною до міського архіву.

Мій київський період, тобто роки навчання в аспірантурі Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України (1971-1974 рр.), теж позначені теплою дружбою з провідними науковцями – Федором Погребенником, Ніною Калениченко, Борисом Деркачем, Павлом Федченком, Олексою Мишаничем, Василем Бородіним. З них хотілося б виділити Павла Максимовича Федченка і Василя Бородіна. Перший – привітав мене із присудженням премії імені Івана Огієнка (1998 р.), всіляко морально підтримував мене у часи «кам’янецького вигнання» (знав про моє переживання з приводу того, що мене не залишили на роботі в Інституті літератури у 1974 р.). Щорічно (до його кончини у 2002 р.) присилав мені вітання з нагоди свят. Світла йому пам'ять!

Василь Бородін – мій опонент на захисті кандидатської дисертації у 1975 р. високо цінував мою роботу, бажав плідних здобутків. Казав: «Працювати науково можна скрізь!». Я не заперечувала, але й не погоджувалася тихцем, бо знаю: працювати продуктивно науково можна лише в нормальних умовах (архіви, наукова бібліотека, оточення), або при максимальній «вижимці» своїх наукових потуг (як це є переважно у провінційних викладачів).

З мого кам’янецького періоду (1974-2014 рр.) варті похвали чесні науковці, українознавчі й державники – Олександр Завальнюк (ректор КПНУ з 2002 по 2012 рр.), Віктор Прокопчук, історик, глибокий дослідник подільського краєзнавства, Петро Ткачук (1937-2006 рр.), багатолітній завкафедри української мови, палкий поборник чистоти української мови. Ці люди наближали День незалежності України, творили в ім’я України! Вони гідно вписали свої імена в історію Кам’янеччини!

Мої огієнківські зацікавлення зблизили мене з відомим ученим-огієнкознавцем Миколою Тимошиком (з 1992 р. – заочно, 1994 р. – очно). Завдяки йому, огієнківський рух набув глибшої теоретичної платформи, наповнився джерелознавчими матеріалами. Його книги «Голгофа Івана Огієнка» (1997 р.) та «Лишусь навіки з чужиною…» (2002 р.) є цінним вкладом у сучасне огієнкознавство.

Ім’я І. Огієнка зблизило мене (правда, заочно, через Миколу Тимошика) з Анною Фігус-Ралько, відомою канадською громадською діячкою, колишньою секретаркою митрополита Іларіона (Івана Огієнка). Їй я завдячую пересилкою праць І. Огієнка, його журналів, діаспорної літератури, що стало науковою базою Центру огієнкознавства в Кам’янець-Подільському університеті.

Заочно через газету «День» я познайомилася з людиною непересічної енергії і жадобою до знань Лідією Завірюхою, багаторічною співробітницею Інституту соціальної психології АПН України. Вона відгукнулася на одну з моїх статей у «Дні» (так і назвала один з розділів своєї останньої книги «Презентація як самоствердження» – 2021 р. – «Нас познайомив «День»). Заочне знайомство переросло в очне: 2014 року вона приїжджала в Кам’янець милувалася його чарівною старовиною. Її відхід у листопаді 2021 року глибоким болем відізвався у моєму серці. Спи спокійно, моя посестро!

А ще хочеться сказати добре слово про моїх «почитальників»; щирих шанувальників: Тетяну Слободенюк (хмельницька журналістка), Зою Діденко (голова Хмельницької «Просвіти» і господиня Народного Дому), Наталію Небелюк (моя колишня студентка і чудова етнографиня), Таню Корнійчук (щира душа і серйозна за вдачею, моя колишня аспірантка і жадібна до наукових здобутків), Іру Борзишену (колишня лаборантка Центру огієнкознавства, напрочуд послушна і працездатна людина) та багато інших (прошу вибачення за неспромогу всіх згадати)».

— Бабусю, розкажи детальніше про своїх батьків. Який слід залишили вони у твоєму серці?

«Моя мама Теодозія (у дівоцтві Ляховин, дочка зайшлого в село Максима Ляховина з сусіднього села Верхній Лужок, такі прізвища й досі побутують там; її мати (моя бабуся) Тетяна з роду Орищаків автохтонів) народилася 5 грудня 1909 р. Зараз їй би пішов 113-ий рік. Уявляєш? Пройшло більше століття! А й досі я пам’ятаю її, вічно усміхненою (була непереборною оптимісткою, що й рятувало її не раз у житті – про це нижче…).

Переглядаю давні фотокартки, серед них - виділяються знимки з мого весілля 9 червня 1963 р., де вона усміхнена і радісна серед гостей на їх проводах. Раділа, бо нарешті дочекалася родинного свята – весілля молодшої дочки ( у старшої – не склалося, на жаль…).

Більш зримо пам’ятаю її з 8-ми років, зокрема 1953-го. Цей рік був стресовим для моєї сім’ї. По суті, це було своєрідне «виселення» з рідного села. Після арешту батька у 1948 р. (за небажання вступити в колгосп, проводити за нього агітацію як заможник, а юридично – за «невиконання» трудових норм по вивозу лісу з Карпат) маму з 5-ма дітьми (брати Михайло, Володя, Богдан, сестра Павліна (Лінка) і я) вигнали на вулицю. У хаті зробили колгоспну контору, осередок стрілків (пособники КДБ по знищенню членів УПА), згодом у підсобці – сільську кузню. Справжня дивовижа! Все в одній хаті! Вона не була якимось особняком! Тато мав матеріал на новий будинок на своєму полі поблизу Дублян, сусіднє велике село з передмістям Крансберг, заснованим німцями-переселенцями за часів Австрії (с. Дубляни засноване 1432 р.). Війна знешкодила всі татові плани, а також порушила родинний спокій і розкидала сім’ю по світу.

У квітні 1953 р. (після смерті Сталіна) мама за порадою доброї людини (імені не запам’ятала) з районного фінвідділу завербувалася в Миколаївські область (Снігурівський район, село Велика Олександрівка). Формувався цілий ешелон «західняків» для підсилення господарства «східняків». На маму, як дружину засудженого і одноосібника, не члена колгоспу) наклали теж великий податок, який не в змозі було виконати. Єдиним був вихід за порадою доброї людини – виїхати з села.

Їхали ми довго товарняком. Приїхали якраз на Великдень. Розмістили нас по квартирах. Жили ми в однієї бабусі, в якої був козлик «Борька» (це нас дуже смішило, у західняків не було такої моди). Нас пригощали «куличами», тобто пасками. Для нас це теж була дивина! Вони були високі, ніби стоячі свічки! Дивувала нас, наприклад, хата сусідки: уся світлиця була заповнена зерном пшениці, посередині, правда, стояв стіл! До чого я веду? Олександрівка зустріла нас справжнім хлібом і достатком. Літом було царство овочів і фруктів: кавуни, дині, помідори, абрикоси, огірки… Там я навчилася їсти помідори (до речі, мій старший син Олег від народження й досі їх не приймає, а йому уже пішов 56-рік!).

Скоро до нас приєднався тато Іван. Попав під амністію після смерті Сталіна (працював на Жданівському металургійному комбінаті; зараз Маріупольському – поки що, сучасна російсько-українська війна 2022-року ставить під сумнів його існування).

Він влаштувався сторожем на молочній фермі. Радів, що йому доярки давали безплатно молока: «Пий, Ваня, скільки можеш». Після тюрми для нього це було раєм.

Скільки пам’ятаю мама завжди була в роботі: по господарству, в полі. Воістину, як в Шевченка: «Там матір доброю мою / Ще молодую у могилу нужда та праця положили». І справді почила в Бозі у 70 років! Як на сьогодні – це зовсім мало!

Я пішла з дому в 16 років (вступ в інститут в Дрогобич, вийшла заміж у 18 років, щороку їздила на канікули на Тернопільщину – на батьківщину чоловіка), тому наші стосунки були не надто тісні, на жаль… Пам’ятаю один епізод з часу мого приїзду до мами в Озимину у 1980-му році (батька уже не було в живих, помер у 1975-му році). Мама проводжала нас із села, стояли ми на автобусній зупинці. Дощило, моросив дрібний дощ. Мама непокоїлася, що я намокну (я була тоді вагітна молодшим сином Максимом), вирішила побігти до хати (недалеко від стоянки) за парасолькою. І побігла… А тут надійшов автобус на Дрогобич, ми сіли – так і по-справжньому не попрощавшись з мамою. Вона не встигла. Такою була наша остання зустріч! Сестра мені пізніше сказала, що вона дуже плакала, що ми її не дочекалися і не попрощалися як слід. Видно, її материнське серце відчувало неминуче – її смерть. Так і сталося. Через півроку її не стало! Ті її сльози досі печуть мене вогнем! Спи спокійно, дорога! Тепер ми з нею вряди-годи «бачимося» на сільському цвинтарі в Озимині на її могилі! Хай буде пухом її земля!

Мій батько Іван Григорович Товстяк – потомок зайшлого (із Прикарпаття (десь біля Долини) в село Стефана Товстяка десь у середині ХІХ ст. (принаймні, його син Іоанн (Іван) народився в с. Озимина 24 червня 1858 року). Глибокого коріння в селі цього роду немає. Що його привело в село, невідомо. Батько, працюючи при Долинському нафтопереробному заводі, ніби чув, що ввесь рід Товстяків (там їх називали Товсцяки) емігрував в Польщу. То що вони були поляками? Не знаю, нема кому сказати. Мій старший син Олег в Інтернеті розшукав чимало прізвищ з ім’ям Товсцяки. То може, це справді так. Друга легенда – її мені розказала сестра Павліна. Вона така: оцей предок став вигнанцем з роду, бо завів роман зі служницею. Став жертвою кохання! Друга легенда мені подобається більше.

Мій батько був справжнім унікумом. Як на нас з чоловіком він народився не в свій час. За сприятливих обставин ми б мали свого І. Пулюя чи В. Вернадського. Це не жарт! До останніх літ у нього палала жадоба до знань. Його улюбленою книгою був «Словник іншомовних слів». Кожного дня він вивчав кілька слів! Уявляєш? Після землі і гною – до вершин знань! Розказував про курйозний епізод з літ своєї молодості. Мама (моя бабуся) відправила його в стодолу молотити снопи. Він поклав рядом зі снопом листок зі словника німецької мови (це було ще в часи Австрії, де мовою державною була німецька). І так заучував слова. Мама його підгледіла і залементувала: «Людоньки добрі, цо меш робити з цим ідіотом?» (до речі «туманом вісімнадцятим» називала мама малого Івана Франка насамперед за те, що він міг часами дивитися в струмочок і спостерігати за його плином та ін.). Отака була наука його… Дух жадоби знань, напевне, витав у нашому селі. Звідси походить рід Івана Франка, зокрема його батько Яць Франко народився тут, а потім за дружиною переїхав у с. Нагуєвичі. Отак батько самотужки вивчив німецьку мову, пам’ятав її. Старався допомагати мені зі шкільними завданнями, що мене бісило і доводило до суперечок.

Сьогодні був би прекрасним бізнесменом, комерційна жилка билася в ньому. Був скрипачем самоучкою: ходив грати на весіллях, складав гроші. На них побудував простору (на 4 кімнати) хату. В одній із кімнат заклав сільську «кооперативу» (магазин). Торгував, що бісило односельчан. Згодом йому відомстили з приходом більшовиків: прийшли все добро конфіскували. Але він якимось чином встиг все краще переховати…

Ми його називали справжнім диваком. Коли ми з молодшим братом Богданом (на сьогодні покійний – помер у 2018 р.) закінчили школу, він перечитав всі наші підручники і вивчив їх. Особливо його цікавили природничі науки – фізика, хімія. Гуманітарію він не любив. Коли ми приїжджали він ставив нам запитання з різних дисциплін. Коли ми не знаходились відповісти, він казав: «Але ж ви це вчили, чому ви не знаєте?».

Якось біля річки він запізнався із колишнім замдеканом мого факультету в Дрогобичі п. Яскевичем Клавдієм Олександровичем і в розмові ставив якісь питання з шкільних підручників. Нам він казав: «Боже, він нічого не знає ні з хімії, ні з фізики…». Ми йому твердили, що він мовознавець. Йому це було незрозумілим! Дивина та й годі!

Відійшов у вічність після тяжкої хвороби 22 червня 1975 р. Так і не дочекавшись мого захисту дисертації (захист був 15 листопада 1975 р.), якого так бажав. Гордився мною! Спи спокійно, учений-самоуку, справжній філософе!».

Далі буде…

22 березня 2022 р. м. Вишневе (Бучанський район) — Війна